Що означає для України кінцеве рішення суду щодо "скіфського золота"

Україна святкує перемогу у справі так званого скіфського золота – одній з перших міжнародних судових справ, що пов’язана з агресією Росії від початку окупації нею Криму у 2014 році.

Суперечка, що тривала дев'ять років, розкрила важливий мотив Росії у цій війні – війні проти української культури і національної пам’яті.

Але одночасно справа, що розглядалася у Нідерландах, показала всю недосконалість українського законодавства в регулюванні міжнародної діяльності, управлінні і захисті культурних цінностей. Та продемонструвала слабкі сторони міжнародних конвенцій щодо захисту культурних цінностей під час воєнних конфліктів.

Перемога у цій справі – це не лише можливість повернути до України 565 цінних археологічних об'єктів. Рішення Верховного суду Нідерландів надає юридичне обґрунтування претензіям України на все національне надбання, викрадене Росією за дев'ять років війни.

Що насправді нам дала ця перемога, яким був шлях до неї і чому до нас повернеться не зовсім скіфське і не зовсім золото – оповідає редакторка культури "Української правди" Тетяна Пушнова.

Евакуювати за Урал

"Це була масштабна подія і неймовірно цікава розповідь про греків, скіфів, сарматів, готів. Вона наочно розкривала, якою багатою, глибокою і важливою для Європи є історія українського півдня, нашого Криму. Ця виставка була дуже популярною і збирала черги", – пригадує Павло Клімкін.

У 2013 році він був послом у Німеччині і відкривав виставку "Крим. Золотий острів у Чорному морі" у Боннському державному музеї LVR-Landes.

Український Інститут археології НАН створив її у співпраці з Інститутом прадавньої історії Боннського університету, надихаючись драмою Йоганна Вольфганга Гете "Іфігенія в Тавриді".

Для виставки надали свої колекції чотири кримські музеї та столичний Національний музей історії України.

А у січні 2014 року золотий фонд української археології спакували і перевезли з Бонна до Амстердама, у приватний музей Алларда Пірсона – там з нетерпінням чекали на популярну виставку.

"І саме те, що до Нідерландів українські скарби приїхали не з України, стало вихідною точкою у справі так званого скіфського золота", – розповідає Світлана Фоменко. У травні 2014 року вона керувала управлінням міжнародного співробітництва Міністерства культури. І з того часу опікувалася цією справою на різних посадах, зокрема як заступниця і в.о. міністра культури.

Поки українські скарби показували в Нідерландах, Росія окупувала Крим.

Тож після завершення виставки перед амстердамським музеєм постало питання, куди надсилати експонати – чи до Києва, чи повернути кримським музеям.

"Безперечно, музей Алларда Пірсона мав усі повноваження передати виставку до Києва. Але ми вже тоді зрозуміли, що за позицією кримських музеїв, які вимагали повернути скарби їм до вже окупованого Криму, стоїть Росія: її шантаж, її погрози", – каже Світлана Фоменко.

Проте нідерландський музей не захотів брати на себе відповідальність, хотів уникнути претензій, а натомість отримав судову справу тривалістю у дев'ять років.

Як сказав під час судового засідання юридичний радник української сторони Мартін Сандерс, музей Алларда Пірсона схопив українські скарби, як гарячу картоплину, а тепер не знає, як з нею бути.

Фото з каталогу виставки

Коли загроза судової справи стала очевидною, виявилось, що Міністерство культури не є повноцінним суб’єктом цього процесу: "Виставка організована структурою Академії наук, контракти на переміщення культурних цінностей самостійно підписували музеї. Ми були в розпачі", – говорить Фоменко.

Вона розповідає, що нове керівництво Мінкульту, яке прийшло після Революції гідності у березні 2014 року, – міністр Євген Нищук та його заступниця Олеся Островська-Люта – стикнулося з багатьма проблемами: від нерозуміння міждисциплінарності цієї справи урядом до порожньої державної казни. Грошей не було ані на юридичних консультантів, ані на поїздки на переговори до Амстердама.

Та найбільшою проблемою стало законодавство, яке регулювало і збереження культурних цінностей, і міжнародну діяльність ще радянськими нормами.

"Наше законодавство – це законодавство закритої країни, яка не є суб’єктом на міжнародній арені. Воно стримує нашу міжнародну присутність, зокрема і в культурній сфері. З такою проблемою ми стикнулися тоді і ця проблема остаточно не вирішена досі", – розповідає Олеся Островська-Люта.

Вона ж очолила робочу групу і представляла міністерство у справі "скіфського золота" на його початку.

"Ми тоді ж з’ясували, що за внутрішніми приписами МВС евакуація культурних цінностей у разі небезпеки має відбуватись за Урал", – пригадує Фоменко вже з посмішкою і такий "курйоз".

Що не врахувала Гаазька конвенція?

Перше, що зробила команда Мінкульту – переконала уряд надати можливість міністерству самостійно змінювати розпорядника музейних колекцій. Тобто дозволила повноцінно управляти Музейним фондом.

Потрібну зміну внесли в постанову Кабміну про Музейний фонд, яку Фоменко назвала калькою радянської постанови 1985 року і в якій жодним словом не була передбачена евакуація музеїв чи убезпечення у разі загрози.

Зміни дозволили Мінкульту призначити головним зберігачем кримських рухомих культурних цінностей Національний музей історії України – у травні 2014 року, ще до судового позову в Нідерландах.

До речі, ці зміни до постанови про Музейний фонд могли би стати у пригоді у 2022 році.

Ця норма мала домомогти вчасно евакуювати музейні колекції, які опинилися під загрозою російської окупації.

Звичайно, якби про неї вчасно згадали в уряді.

Ще одним викликом у цій справі було об’єднати кілька міністерств довкола справи повернення Україні національних скарбів. Адже Міністерство культури не могло на той час здійснювати повноцінної незалежної закордонної діяльності та відстоювати інтереси в міжнародному суді.

До роботи першими приєдналися колеги з Міністерства закордонних справ. Пізніше під тиском і Мінкульту, і МЗС у справу включилося Міністерство юстиції.

Культурні цінності не є майном, а судова суперечка не має відбуватися у площині господарського права.

Цю позицію сформулювали в Мінкульті і неї ж трималися експерти Міністерства юстиції в нідерландському суді.

"Коли кримські музеї таки подали до суду, суперечка перейшла у приватно-правову, а не державно-правову площину. У нас був великий ризик цей суд не виграти. Бо в таких суперечках велику роль відіграє місце походження об’єктів. І нашим завданням було довести, що ці цінності походять з території України і належать до її культурної спадщини, до державного Музейного фонду. Що вони не є просто рухомим майном – наче принтери чи меблі, як на тому наполягали представники кримських музеїв", – розповідає Лариса Петасюк, яка очолювала юридичний відділ Мінкульту у 2014 році та розробляла концепцію захисту разом з Островською-Лютою та Фоменко.

Надалі, розповідає Петасюк, ця справа спричинила багато законодавчих змін, зокрема до Закону про культуру і призначення керівників музеїв.

Є зміни, які ще треба впровадити – наприклад, владнати протоколи евакуації музейних колекцій у разі загрози. Відповідні зміни були розроблені ще 2020 року, каже Фоменко, але так і не підписані урядом.

Зрештою за ці дев'ять років, що тривав процес, Україна приєдналася до II Протоколу Гаазької конвенції 1954 року, що захищає інтереси національної культурної спадщини в міжнародній площині від країни-агресора.

Фоменко каже, що кейс "скіфського золота" показав міжнародним організаціям слабкі сторони цієї конвенції – вона добре захищає в мирних умовах і не є ефективною в умовах війни.

"Ця справа врешті стала для нас найкращим виходом. Тому що це рішення суду закриває питання в юридичній площині, в судовій практиці на міжнародному рівні щодо культурної спадщини Криму. Воно стосується не лише цих об’єктів, які ми відсудили у Нідерландах. Цей прецедент підтверджує, хто є суб’єктом рішення і кому належить ця спадщина", – підсумовує Островська-Люта.

"Якби тоді музей Алларда Пірсона повернув нам кримські скарби без цієї юридичної процедури, то у різних зловорожих сторін постійно виникала би можливість "качати" сумнів",

додає колишня заступниця міністра культури.

На думку Островської-Лютої, яку підтримують і Фоменко та Петасюк, перемога у справі "скіфського золота" посилює позиції України не лише у боротьбі за наявні в Криму цінності. А й за викрадені звідти цінності, які перевезені до Ермітажу і Третьяковки.

І щодо незаконних розкопок там і того, що може бути на них знайдено.

Не "скіфське" і не "золото"

Прибуття з Нідерландів 2 тисяч 111 об’єктів, серед яких понад пів тисячі музейних предметів культурної спадщини, найбільше чекають у скарбниці Національного музею історії України. Її керівниця Наталя Панченко говорить, що перед цим доведеться оплатити майже 100 тисяч євро за зберігання цих предметів в Амстердамі.

Рішення про те, чи повернеться найближчим часом ця колекція в Україну чи залишиться за кордоном до перемоги, Міністерство культури ще не ухвалило.

Головну частину повернутого скарбу, говорить Наталя, складають лише деякі предмети пізньоскіфської доби. Переважна частина об’єктів, що залишилась у Нідерландах – це сарматські речі, знайдені на розкопках у бахчисарайському Усть-Альмінському городищі.

Вік предметів – до 2 тисяч років. І найцінніші речі серед них – зовсім не золоті. Це китайські дерев’яні лаковані шкатулки. Наталя каже, що ці фрагментовані знахідки – унікальні. Їх відправляли до японського майстра реставрації, в руках якого вони набули цілісного вигляду.

Саме ці китайські шкатулки викликали найбільший інтерес науковців.

Найцінніша частина скіфської спадщини без перешкод повернулася до Києва одразу після завершення виставки в музеї Алларда Пірсона.

Наталя каже, що скарбниця пишається своєю колекцією скіфського золота, серед яких і знаменита золота пектораль.

Зараз вона перебуває в евакуації. Проте щойно дозволить безпекова ситуація, Наталя хотіла б виставити у скарбниці й повернуті з Нідерландів сарматські скарби. І скіфське золото.

А Павло Клімкін мріє, що цілісну виставку "Крим. Золотий острів Чорного моря" ще покажуть у світі. І бажано не лише в західному, а там, де велику історію українського півдня зовсім не знають.